160 років тому, 9 грудня (27 листопада за старим стилем) на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в родині штаб-ротмістра Дмитра Яковича Грінченка та доньки полковника Літарєва Поліксени Миколаївни народився Борис Грінченко – майбутній письменник, педагог, етнограф, історик, публіцист громадський діяч, укладач чотиритомного тлумачного ,,Словаря української мови", із організаторів і керівників ,,Просвіти", активний член Братства тарасівців.

Це була людина феноменальної працездатності і чіткої громадянської позиції. Народившись у російськомовній сім’ї, він самостійно вивчив українську і все життя присвятив служінню українському слову, освіті, просвіті.

У  5 років навчився читати і перечитав усю батьківську бібліотеку. Але його світ перевернув ,,Кобзар" Шевченка, знайдений у батька на горищі в старій скрині. Як він згадував, Шевченко тоді здався йому пророком, який «торкається головою неба». Під впливом Кобзаря Борис у своїй творчості повністю переходить на українську мову. Пізніше, щоб розуміти написане сином, українську мову вивчила і його мама, етнічна росіянка.

Неабияку стійкість духу Борис проявляв з юності. Коли його в 15 років заарештували за зближення з народниками, він витерпів усі катування, але нікого не видав. Жандарми, які планували через Грінченка вийти на слід народницького гуртка, де готували замах на Олександра ІІ, навіть пригрозили батьку висилкою в Сибір, якщо син не зізнається. Наляканий батько прийшов до сина у в’язницю і навіть побив його, вимагаючи виказати своїх спільників. Однак Борис мовчав і назвав імена лише тоді, коли дізнався, що товариші в безпеці. 

Усього в житті він досягнув сам. Вивчив іноземні мови (знав німецьку, французьку,  чеську та польську мови, вивчав норвезьку та італійську), самотужки підготувався до іспиту на народного вчителя (після арешту його виключили з Харківського реального училища із «вовчим білетом»). Коли квартирував у шевця, навчився шити чоботи і цим так само підробляв на життя.

Найбільше йому боліло питання народної освіти. Особливо – навчання російською мовою, переконував, що ,,з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку". Сам писав для дітей оповідання рідною мовою, складав читанки, створив підручники ,,Рідне слово" (1889) та ,,Українська граматка" (1907).

У цьому він був категоричний навіть щодо Христі Алчевської, в приватній школі якої в селі Олексіївка на Луганщині він вчителював з 1887 по 1893 роки. Він навіть відмовився взяти участь у святкуванні 30-річчя діяльності Христі Алчевської. „Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань. Я вважаю, що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність", - відповів він на запрошення на ювілей.

Більшість його знає як автора чотиритомного тлумачного ,,Словаря української мови", до якого увійшло 70 тисяч українських слів. Цей словник ліг в основу розробленого в 1920-х роках українського правопису. А ще він був прекрасним письменником, організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу і випустив у світ більше 45 видань загальним тиражем більше 180 тис. примірників, разом з дружиною упорядкував каталог музею старожитностей В.Тарновського, де було 758 експонатів, пов’язаних із Тарасом Шевченком, захоплювався фольклорними та етнографічними записами, видавши їх тритомною працею ,,Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях".

Про ці та інші грані таланту письменника і подвижника розповідає наша традиційна рубрика «Історичний календар»: http://surl.li/ocazo

Цінуймо своє!