17 (5) жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. 

За свідченням сучасника, він був «люблений підвладними… спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, "в огонь і в воду", для такого командира нема слова "не можу", саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів». Однак, після яскравого злету в 1918 році, доля полковника Болбочана склалася трагічно. 

Петро Болбочан народився у с. Гиждеу у Північній Бессарабії (нині – с. Ярівка Чернівецької області) в родині священика. 

Закінчив Кишинівську духовну семінарію та Чугуївське піхотне юнкерське училище. 

Брав участь у Першій світовій війні, був контужений та поранений. 

У листопаді 1917 року Петро Болбочан очолив 1-й Український Республіканський полк (згодом – Республіканський курінь), на чолі якого прибув з фронту до Києва. У лютому 1918 року на основі підрозділу був сформований 2-й курінь в Окремому Запорізькому загоні (згодом – 2-й полк окремої Запорізької дивізії Армії Української Народної Республіки), на чолі якого залишався Петро Болбочан. У квітні 1918 року очолював Кримську групу Армії УНР, яка взяла участь у визволенні від більшовиків Криму. У листопаді 1918 року підтримав протигетьманське повстання у Харкові, невдовзі після чого був призначений головнокомандувачем військ Лівобережного фронту Армії УНР. Після воєнних невдач на фронті був звинувачений у зраді та зв’язках з білогвардійцями, заарештований та відсторонений від командування. Петро Болбочан звинувачував Директорію УНР у непрофесіоналізмі та неспроможності подолати безлад. На початку червня 1919 року під впливом опозиційних політиків він самовільно прибув до штабу Запорозької групи з метою очолити її. Дії полковника Болбочана були розцінені як спроба захопити владу, він був заарештований, а 28 червня 1919 року – розстріляний за вироком військово-польового суду біля ст. Балин на Поділлі.