Виповнюється 185 років від дня народження Павла Чубинського. Він народився на хуторі Чубинському під Борисполем 27 (15) січня 1839 року в родині дрібного шляхтича, відставного офіцера Платона Чубинського.

Початкову освіту отримав вдома, згодом вчився в Переяславському повітовому училищі. Потім був зарахований до Другої київської гімназії (сучасна адреса – бульвар Шевченка, 18), де в різний час викладали Михайло Драгоманов, Михайло Чалий, Іван Сошенко, Петро Лебединцев, Федір Швець (майбутній член Директорії УНР) та інші видатні діячі.

Після завершення навчання в гімназії Чубинський вступає до Петербурзького університету. Він долучається до активної української петербурзької громади, знайомиться з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем. Після захисту дисертації 1861 року, як кандидат правознавства, повертається до України і намагається просувати українську справу. Діяч є одним із засновників товариства «Громада», до якого належали Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський та інші.

1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна». Сталося це так: автор тоді жив у Києві в будинку по вулиці Великій Васильківській, 122 (будинок не зберігся), у нього частенько збиралися друзі, і от якось присутні студенти-серби заспівали свою пісню зі словами «серце б’ється і кров ллється за свободу», яка виконувала роль національного гімну. Чубинський під враженням від почутого тут же написав свій вірш, який присутні заспівали на мотив сербської пісні.

У ті часи слов’янські народи, які переживали національне відродження, йшли подібним шляхом. Твір, що виник як пісня польських добровольців в італійському війську «Jeszcze Polska nie zginęła» (1797), був покладений на мелодію «Мазурки Домбровського» і пізніше став державним гімном незалежної Польщі. 1834 року з’явився текст пісні «Hej, Slováci!», майбутнього словацького національного гімну, який 1939 року трансформувався в гімн Словаччини, а вже 1945-го – у гімн соціалістичної Югославії. Слова болгарського гімну «Шуми Марица», написані 1876 року, зі змінами були гімном Болгарії аж до 1947 року.

Ось первісний варіант вірша Чубинського «Ще не вмерла Україна»:

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля!

Ще нам, браття-молодці,

Усміхнеться доля!

Згинуть наші вороги,

Як роса на сонці;

Запануєм, браття й ми

У своїй сторонці.

Приспів:

Душу, тіло ми положим

За свою свободу

І покажем, що ми браття

Козацького роду.

Гей-гей, браття миле, нумо

Братися за діло!

Гей-гей пора встати, пора

Волю добувати!

Наливайко, Залізняк

І Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил

На святеє діло.

Ізгадаймо славну смерть

Лицарства-козацтва,

Щоб не втратить марне нам

Своєго юнацтва.

Приспів

Ой, Богдане, Богдане,

Славний наш гетьмане!

Нащо віддав Україну

Москалям поганим?!

Щоб вернути її честь,

Ляжем головами,

Назовемся України

Вірними синами!

Приспів

Наші браття слав’яне

Вже за зброю взялись;

Не діжде ніхто, щоб ми

Позаду зістались.

Поєднаймось разом всі,

Братчики-слав’яне:

Нехай гинуть вороги,

Най воля настане!

Приспів

Навесні 1863 року вірш Чубинського вперше надруковано у січневому номері львівського часопису «Мета». У цьому виданні поезію побачив священник села Млини (Ярославського повіту) о. Михайло Вербицький, який написав до нього музику. Гімн, текст і музику опублікували на початку 1865 року, а перше публічне виконання відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі в межах відзначень, присвячених Тарасу Шевченку. Доволі швидко пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» став загальнонаціонально визнаним. В добу Української Народної Республіки гімн разом з синьо-жовтим прапором і Гербом-Тризубом склав основу державної символіки.

З відновленням незалежності України гімн «Ще не вмерла Україна» постановою Президії Верховної ради України від 15 січня 1992 року проголошено державним гімном. Остаточно усі формальні питання відрегульовано Законом України «Про Державний гімн України» від 6 березня 2003 року.

Діяльність Павла Чубинського дратувала російську владу. Вже 1862 року його вислали в Архангельську губернію, де він пропрацював сім років і аж 1869 року отримав дозвіл покинути російську північ. Як член Географічного товариства брав участь у етнографічних і фольклорних експедиціях Україною.

Постать Чубинського була такою «страшною», що він потрапив під пряму дію сумнозвісного Емського указу 1876 року: діяча одразу вислали з Києва із забороною жити в Україні. Останні роки Чубинський провів у Петербурзі, де і помер 1884 року. Домовину з його прахом, як колись Тараса Шевченка, перевезли до Києва. Прощання з творцем українського гімну відбулося у подільській церкві Різдва Христова – у тій самій, де 1861 року прощалися з Кобзарем.

Поховали Павла Чубинського в Борисполі, а на могилі встановили мистецького бронзового хреста. Діяча боялися як при царській, так і при совєтській владі: у 1920-х його могилу сплюндрували, а садибу Чубинських зруйнували. У 1960-х неофіційно могилу було впорядковано, в час незалежності спорудили символічний надгробок, а вже 2020 року – повноцінний пам’ятник. В Києві на будинку Другої гімназії, де вчився Чубинський, встановлено меморіальну дошку. Також одну з вулиць столиці перейменовано на честь Павла Чубинського.

https://nmiu.org/posts/150

Джерело: https://www.facebook.com/mist.museum