Сім’я людини, яка потрапила в полон, часто живе моментом: все життя заточене під очікування звільнення. А коли людина повертається додому не такою, як раніше – рідні буває не готові прийняти ці зміни.
Неврологиня підкреслює: специфічних моментів буде безліч. Але варто звернути увагу хоча б на три найбільш поширені.
1. У людини дуже втрачається відчуття часу – у полоні його усвідомлення було неможливим. І от тепер вона може часто спізнюватися не тому, що дійсно не встигає, а тому що впевнена: «Мені їхати 20 хвилин». Хоча реальна відстань – це півтори години у дорозі. Людина втратила розуміння, як на собі відчути проміжок часу.
2. Є постійна необхідність контролювати все і всіх у своєму оточенні: «А куди ти йдеш?», «Що ти робиш?, «Навіщо тобі це?». І водночас – нетерпіння навіть мінімального контролю над собою.
3. Зникає довіра до людства загалом. Полон і тортури – це найвищий ступінь болісних подій, бо люди усвідомлено мучать інших людей. Тому всім, хто чекає або вже дочекався рідних, необхідно дбати про своє фізичне й ментальне здоров'я, добре відпочивати, налагоджувати сон – щоб власних ресурсів вистачило і на себе, і на підтримку близького.
,,Процес адаптації – це дуже індивідуальний процес, який насамперед залежить від терміну перебування у зоні бойових дій. Є певні психологічні проблеми і є фізичне виснаження, коли ще й актуалізуються багато хронічних хвороб. І це замкнуте коло: психологічні проблеми можуть підсилювати фізичні, а наявність оцих фізичних аспектів підсилює психологічні. Тобто, цей ланцюг треба абсолютно чітко розірвати”, – додає Ксенія Возніцина.
Цикл ефірів з фахівцями відбувається у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я
Ти як?, що впроваджується за ініціативою першої леді
Олена Зеленська.