150-річчя від дня народження митрополита Полікарпа

Служити Богу і своєму народу. Таким було життєве кредо митрополита Полікарпа - відомого діяча Української автокефальної православної церкви в діаспорі, 150-річчя від дня народження якого ми відзначаємо сьогодні.

Народився владика Полікарп (світське ім’я до постригу Петро Дмитрович Сікорський) 2 липня (20 червня за старим стилем) 1875 року в селі Зеленьки на Київщині в сім'ї священника. За сімейною традицією, теж обрав духовний сан, закінчивши церковно парафіяльну школу, Уманське духовне училище та Київську духовну семінарію. Втім, у житті довелося «приміряти» багато професій. Був і вчителем, і дяком, вивчив право і бухгалтерські курси, керував будівництвом, був наглядачем військового складу.

Але справжнє своє покликання знайшов після революції 1917 року, коли імперія дала тріщину і почалися процеси українського національного відродження в усіх сферах життя. Ще тоді Петро Сікорський увійшов до Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка почала рух до незалежності українського православ’я від РПЦ, запровадження української мови в богослужіння, повернення до українських церковних традицій, автономії чи автокефалії Київської митрополії.

Через рік, виступаючи на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, намагався актуалізувати ці теми, однак там ще домінували проросійські сили, які зігнорували ініціативу уряду про автокефалію Української Церкви.

У 1918 році він працював у Міністерстві сповідань Уряду УНР, а в 1919 році став віцедиректором департаменту загальних справ.

Розбудова української православної церкви стала для митрополита Полікарпа (чернечий постриг прийняв у 1922 році у Загаєцькому монастирі) справою всього життя. Опинившись після 1920 року на Волині, він активно займався дерусифікацією підвладних йому чернечих осередків та розвитком української самосвідомості православних кліриків і мирян. Попри спротив як русифікованого кліру, так і польських урядовців. Підготовку україномовних богословських праць, літургійних текстів, катехитичних книг владика Полікарп здійснював через структури Товариства імені митрополита Петра Могили.

Він став єдиним православним єпископом на Волині, який публічно вітав проголошення у Львові відновлення Української Держави 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Степана Бандери. Він закликав «будувати Самостійну Українську Державу» з єдиною Православною Церквою без партій і «боротьби між собою».

24 серпня 1941 року владика Полікарп провів панахиду по жертвах масового розстрілу формуваннями НКВС в’язнів Луцької тюрми. Коли перед тим промосковський митрополит Миколай марно вимагав від нього зречення автокефалії і приєднання до Московської Патріархії, він пояснив свою позицію так: «Українському владиці іначе й не годиться. Петлюрівського духу з мене ніхто вже не видмухне, а для таких у більшовиків один кінець: амба (розстріл), або на Сибір. Краще ж вмерти з випростуваним хребтом, ніж у три погибелі зігнутим».

Йому пощастило вижити, але він змушений був, як і багато інших священників, емігрувати до Європи. Після закінчення Другої світової війни Полікарп став Першоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі. Але і за кордоном він продовжував боротися за українську справу.

13 вересня 1946 року голова священного синоду УАПЦ на еміграції митрополит Полікарп надіслав до ООН у Лондоні меморандум у справі становища української еміграції на окупованих німецьких землях, де пояснювалось, що православна церква в Україні зазнала жорстоких переслідувань як під радянською, так і під німецькою окупаційною владою. Рішуче заперечувалася будь-яка співпраця українських православних ієрархів з нацистами.

Джерело: Український інститут національної пам'яті