10 вересня 1894 року на хуторі В'юнище (нині у межах селища Сосниця Чернігівської області) народився Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа. Режисер культових кінострічок "Україна в огні", "Земля", "Звенигора", "Арсенал". Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської (1959, посмертно) та двох Сталінських премій (1941, 1949), кавалер ордена Леніна (1935).

Здавалося б, життя митця зі світовим ім'ям мало скластися якнайкраще!!! 

Але…

Олександрові Довженку довелося жити і працювати в країні суворого режиму, суворої цензури й потаємності. Яскравих особистостей ув'язнювали або створювали їм нестерпні умови, фабрикуючи найабсурдніші звинувачення. Митців переслідували і схиляли до співпраці з органами, а якщо це не вдавалося, людей просто знищували. Як було творити митцям в умовах тоталітарної держави? За повної відсутності свободи кінематографісти могли тільки виконувати вказівки й персональні замовлення "вождя", перекручувати дійсність на догоду ідеології, показуючи "заможне та щасливе" життя в СРСР. Крім того влада хотіла знати, наскільки митці благонадійні, що думають і як висловлюються у приватному просторі. З цією метою було утворено широко розгалужену мережу інформаторів, які писали доноси каральним органам: ЧК, НКВС, МДБ, КДБ.
Практично на кожного митця було заведено справу, де ці доноси концентрувалися. Панував тотальний страх перед покаранням за нескоєні "злочини". Не оминуло це й Олександра Довженка. У каральних органах на видатного діяча української культури була заведена таємна справа (папка-формуляр), яка безперервно поповнювалася. Переважна більшість документів – це донесення секретних агентів та інформаторів, а також рапорти службовців на підставі донесень.

Зі справи-формуляра дізнаємося, що Довженко воював у війську УНР. З цього раннього буремного періоду життя Олександра Петровича, про який він в автобіографії написав, що в революцію увійшов не тими дверима, зберігся документ чекістів Волинської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, які затримали Олександра Довженка та ще двох його сподвижників як петлюрівців і мали відправити в концтабір. Їх випустили завдяки втручанню Губпарткому партії боротьбистів. Упродовж життя Довженко про свою участь в армії УНР ніколи не згадував. Та згадували інші: свідчили як арештовані на допитах, так і аматори доносів.

Наступний етап – стеження за ним уже як за кінорежисером – відбувається у приморському місті. Влітку 1926 року Олександр Петрович приїхав працювати на Одеську кінофабрику, де невдовзі став помітною постаттю. 1 листопада 1927-го, коли Довженко вже завершував роботу над "Звенигорою", секретареві Одеського окружного комітету КП(б)У надходить доповідна записка Одеського окружного відділу ДПУ УСРР. Секретний агент у своєму доносі наголошував, що на кінофабриці існує антагонізм між росіянами та українцями, вказував, що Довженко і Лопатинський організували "таємне" зібрання. Довженко з приводу таємності висловився афористично: "Складається така думка: якщо один – це ще українець, а коли ж збираються двоє українців – це вже підозріло, а якщо три – це вже контрреволюція".
У доносах на Довженка 1929 року наголошується, що він належить до групи, "которая смотрит на нынешний период как на поход против украинцев". Для Довженка великий біль, що український народ не цікавиться своєю історією, легко відмовляється од національних традицій, забуває мову. А все через те, "що в нас той, хто любить свій народ, – націоналіст!..". Це тавро висіло над кожним українським інтелігентом, який не виконував по-рабському московських вказівок.
Особливо згустилися хмари тотального невдоволення ним після фільму "Іван" (1932). Чи то з власної ініціативи, а може, й за порадою "згори" Олександр Петрович тікає з Києва, де тоді масово заарештовували українську інтелігенцію, до Москви і подає листа товаришеві Сталіну з проханням "захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися".

Згодом – після успішного завершення в 1939 році епопеї "Щорс" і приязного сприйняття стрічки інтелігенцією, владою та успіху у прокаті – на Довженка накинулися з шаленим завзяттям. Олександр Петрович виконував замовлення особисто Сталіна, тож опинився в числі недоторканних. Та це не зупиняло "доброзичників". Навпаки, хвиля була збурена не тільки бажанням вислужитися, настукавши на нерядову людину, а й атмосферою тотального доносительства. А коли в жовтні 1940 року Довженка призначили художнім керівником Київської кіностудії і він почав здійснювати лінію на її українізацію, агенти стали доносити на нього з потроєною енергією. Доводилося працювати в атмосфері суцільного терору.
Документи свідчать, що у довоєнний період 1940–1941 рр. кільце небезпеки довкола Довженка стискається, що от-от його схоплять органи, адже з написаного і сказаного випливало: він незаперечно ворог – контрреволюціонер, націоналіст, який не приховує свого наміру відродити українське кіно в Україні й публічно ставить питання української національної культури.

Зі "Щоденника" Довженка ми дізнаємося, яким моральним тортурам піддавала Олександра Петровича влада, особисто Сталін, за написане ним слово правди в кіноповісті "Україна в огні" (1944), висвітлення трагедії українського народу в роки Другої світової війни. Сталін не просто критикував твір – він говорив, що Довженко "в своїй кіноповісті зводить наклеп на український народ", "критикує роботу партії по розгрому класових ворогів радянського народу". Повість була названа "антирадянською", а на автора повішено ярлик "куркульський підголосок і відвертий націоналіст". Олександр Петрович був звинувачений фактично за трьома розстрільними статтями, звільнений від усіх державних та громадських посад, виведений зі складу різних комітетів, редколегії журналу "Україна", звільнений від обов'язків художнього керівника Київської кіностудії. А ще він отримав заборону жити і працювати в Україні. Дізнаємося, як боліла Довженкові русифікація, як він рвався в Україну, щоб там працювати, а коли переїхати не дозволили, в 1952 році почав працювати над фільмом "Поема про море" – про драму, на яку обернулося будівництво Каховської ГЕС для жителів ближнього до станції села, щоби бодай завдяки цьому задуму пожити серед земляків, поспілкуватися з ними рідним словом. І йому вдалося вирватися в Україну, на Дніпро, до каховського будівництва!

26 листопада 1956 року вранці мали розпочатися перші павільйонні зйомки "Поеми про море". Та освітлювачі так і не увімкнули юпітерів у цьому павільйоні: вночі зупинилося серце того, хто так гаряче, так натхненно готувався відкрити тут людям світи, тільки йому відомі. 25 листопада о 23 годині 40 хвилин Олександр Довженко раптово помер.

Беручи Олександра Петровича "на приціл", організовуючи тотальне стеження за ним і системно формуючи контент цього стеження у вигляді секретної та недоступної раніше справи-формуляра, збираючи донесення і частково доноси, аналізуючи зібрану інформацію та компромат, чекісти вперто робили з Довженка "людину з підпілля". Важко було уявити, що в орденоносця і лауреата Сталінських премій, члена різноманітних державних та громадських комісій, комітетів, рад, особи, ніби однозначно інтегрованої в систему, "паралельне" з публічним, офіційним внутрішнє, нонконформістське життя мало такий діапазон. Чекістські "біографи" Олександра Довженка, самі того не бажаючи, показали, яким насправді він був у лещатах добровільно-примусового служіння комуністичному режимові. Довженко постає не як ікона, а як реальна, жива, дуже імпульсивна і вразлива людина, з перевагами й вадами, з плюсами та мінусами.

Джерело: Чернігівська обласна універсальна наукова наукова бібліотека імені Софії та Олександра Русових та Державне агентство України з питань кіно