Помер український поет 47-річним у Петербурзі, там його спочатку і поховали. Але і друзі Шевченка, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».

Проте, зараз деякі письменники припускають, що у своєму «Заповіті» Шевченко змальовує пейзаж неподалік від Хортиці й саме тут просить поховати його згодом. Окрім згадки про Дніпро, кручі (якими можна назвати скелі острова над річкою) наводиться, що у першій публікації твору в «Кобзарі» в рядках «Було видно, було чути, / Як реве ревучий» Ревучий зазначається з великої літери. Одну з таких назв мав Ненаситець – нині затоплений поріг на Дніпрі, якого за переказами було чути за 15-20 кілометрів.

Але тоді, в день смерті поета, його друзі пам'ятаючи, що він хотів повернутись до України та називав у розмовах Канів, вирішили поховати його саме там. Однак, щоб організувати поховання «неблагонадійного» поета в Україні, потрібен був дозвіл, а оскільки процес з його отримання міг бути доволі тривалим, то друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.

Згодом, вже як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.

Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест.

У 1934 року в Каневі відкрили музей, а в 1939-му – спорудили новий бронзовий пам`ятник поету і літературно-меморіальний комплекс.

Однак, перед тим як поставити пам`ятник, щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання. Дощі з часом деформували могилу, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС, місцевої влади, вирішили зробити шурф та знайти склеп. Подейкують, що коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права. Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий вінок… Пізніше жінка, яка була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…

З часу реконструкції могили, тоді у 1939 році, було прийнято рішення замурувати вхід у склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.

А ви бували на Чернечій або, як тепер уже кажуть, на Тарасовій горі?

Джерело: https://www.facebook.com/StateArtsAgency