1 лютого 1897 року у містечку Архангород (нині селище Новоархангельськ у Голованівському районі Кіровоградської області) народився Євген Маланюк – майбутній поет і сотник Армії Української Народної Республіки.

Ще навчаючись у школі, Євген Маланюк вирізнявся серед однолітків блискучими знаннями. Після здобуття середньої освіти, юнак планував надалі вчитися у політехнічному інституті. Втім, через початок Першої світової війни, він змінює плани і вступає до Київського військового училища.

По закінченні училища у 1916 році, потрапляє до війська, а згодом на фронт. У складі одного зі стрілецьких полків бере участь у боях, отримує звання поручника.

Після зречення російського імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року, українські військові у російській армії почали гуртуватися й обговорювати шляхи виходу своїх частин з фронту, щоб не воювати за чужу державу і готуватись до боротьби за Україну.

Маланюка викликають до штабу дивізії. Начальник штабу – полковник Євген Мишковський – дізнався про його проукраїнські настрої і взяв до себе ад’ютантом. Мишковський та Маланюк увійшли до української ради дивізії. Полковник хотів залишати фронт і повертатися до Києва. Та більшість вояків і так звані революційні комітети були проти.

«Розбещене, п’яне від демагогії й пасивного відношення начальства солдатство спочатку не розуміло, що то таке “українці”. Але потім тулякі й москвічі відчули дуже гостро, скорше московським специфічним “заднім” умом, що це для Москви небезпека, і поставились до українських заходів вороже. Шлях на Київ нам було відтято», – згадував у «Книзі спостережень» Євген Маланюк про ті події.

Зрештою, Мишковському та Маланюку вдалося приборкати розбурхані революцією солдатські маси й організовано привести свою частину до Києва, де вона була розформована.

Після переходу влади від Центральної Ради до Гетьманату, Євген Маланюк переходить на службу в оперативний відділ Генерального Штабу Армії Української Держави. Там він познайомився із військовим старшиною Василем Тютюнником.

Після падіння влади Гетьмана Тютюнника призначають спочатку заступником начальника Генштабу Дієвої армії УНР, а далі – її командувачем. Євген Маланюк служить у нього ад’ютантом. Українське військо тоді у героїчних та виснажливих боях відбиває у більшовиків Вінницю та Жмеринку. Але з іншого боку фронту насувається новий ворог: білогвардійці. У листопаді 1919 року генерал-хорунжий Тютюнник організовує оборону Проскурова (нині – Хмельницький) від військ генерала Денікіна. Під час цієї операції, Тютюнник дістає захворювання на тиф і помирає на руках у свого ад’ютанта.

Сам же Маланюк потрапляє у табори для інтернованих українських військовиків у польських Стшалкові та Каліші. Там він багато пише спогадів, бере участь у редагуванні українського журналу «Веселка». Але найголовніше – намагається розібратися у причинах поразки українських визвольних змагань, розмірковуючи про це у своїй глибокій, гострій і щемливій поезії.

У 1923 році, Євген Маланюк повертається до своєї юнацької мрії і здобуває фах інженера в Українській господарській академії у чеських Подєбрадах. Згодом живе і працює у Варшаві. Разом із письменником Юрієм Липою засновує видання «Ми». Пише вірші та критичні статті, займається перекладами і викладацькою роботою.

Втім, невдовзі доля знову змушує Євгена Маланюка емігрувати. Після Другої світової і встановлення комуністичного ладу в Польщі, він виїхав до Сполучених Штатів. Там працював інженером, але при цьому не полишав літературної роботи: брав участь у діяльності об’єднання українських письменників «Слово», виступав з віршами та історичними лекціями у різних містах США та Канади.

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Його поховали на українському цвинтарі святого Андрія. Але для нащадків зберігся його чималий творчий доробок, який наскрізь пронизаний боротьбою за українську незалежність. Боротьбою, у якій він сам брав активну участь і яку він драматично змалював у своїх віршах:

Шматками розпадеться морок,

І ти, нащадче мий, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Джерело: https://www.facebook.com/AFUmilhistory/