«…Słowacki żyje dlatego, że umrzeć nie może…»

«…Словацький живе, бо померти не може…»

3 квітня 1849 року у Парижі перестало битися серце генія світової літератури, Великого Кременчанина, польського поета Юліуша Словацького, який відмірював свої земні кроки неповних 40 років, проте, встиг написати 13 драм, біля 20 поем, сотні віршів і листів та одну повість; створити власну цілісну філософську систему; увійти до списку найбільших містиків польської поезії.

Народитися поету випало на початку 19 століття, у часи, коли бурхливо перекроювалася мапа Європи, тож місця смерті, як і проведення великої частини життя, Словацькому самостійно обирати не довелося. Воно було великою мірою обумовлене вимушеною еміграцією у Францію, хоча у думках та листах назавжди замешкала тужливо-нездійсненна мрія про повернення у Кременець, до мами, до близьких.

Юліуш передчував свою смерть. Коли взимку 1848/1849 стан здоров'я хворого на сухоти поета значно погіршився, він не відчував страху, повністю покладаючись на Бога та на сподівання вивільнитися «з-під тягаря тіла».

На момент смерті поета біля нього перебували близькі друзі - поляк, молодий Зигмунт Щенсний Фелінський та француз Петтіно, який, власне, 4 квітня вранці і зайнявся пошуком труни та оплатою місця на кладовищі. Оскільки кошти на похорон Словацький залишив невеликі, а з них 500 франків довелося заплатити за місце на Монмантрі, труну для великого поета було придбано дуже скромну: чорну, дерев'яну, з білим хрестом на віці. 5 квітня вранці ритуальна служба з кладовища знесла труну з 6 поверху, а перед брамою чекала непоказна похоронна колісниця 9-го розряду, запряжена двійкою коней, та оточена невеликою кількістю знайомих Юліуша, що провели Словацького в останню путь: спочатку до костелу Сен-Філіпа-дю-Руля, пізніше – на Монмантр.

Увечері 4 квітня в «La Tribune des Peuples», редагованій Адамом Міцкевичем, з'явився сухий некролог, який лише констатував смерть Юліуша Словацького. Жодного слова про велич таланту, геніальність поезії, про тернистий життєвий шлях, про заслуги для народу. Натомість дещо пізніше у краківському «Часі» (за 05. 07. 1849, №111) написано: «Юліуш Словацький згас декілька місяців тому у Парижі. Онімів назавжди один із наших найфантастичніших поетів… […] … Як можна було не встелити цілими оберемками квітів ту його, вижебрану на чужій землі, могилу, де прах поета навіть не поєднається з прахом предків; де близький перехожий-земляк не знайде, може, навіть його гробницю?! Віддячмо йому хоча б тим, що буде жити він у нашій пам'яті». Роман Зморський, польський поет і прекладач, про смерть Словацького написав: «Народ і література наші зазнали свіжу незрівняну втрату: Юліуш Словацький, один із найбільших у нашому столітті геніїв Польщі і Європи, скінчив земний шлях. Поховано його у тиші. З болем дізнаємося, що над могилою померлого ніхто не відізвався, щоб увіковічнити і вшанувати його заслуги…[…]. Зигмунт Красінський, польський граф, один із трьох найбільших пророків-романтиків про смерть Юліуша написав: «На похорон Міцкевич не з'явився, було лише до 30 земляків; проте, жоден не промовив й слова. Зрештою, промов не потребує людина, ім'я якої буде тривати стільки, скільки триватиме сама мова...» .

Здається, Красінський передбачив події, що розгортатимуться майже через 80 років після смерті Словацького – містицизм, який оповив його постать в останній період життя, мабуть, послідував за ним і після смерті. Адже у 1927 році прах Юліуша Словацького був перевезений до Польщі згідно з рішенням шанувальника його поезії - маршала Юзефа Пілсудського. Труну поета перевезли до Гданська, а звідки на кораблі "Міцкевич" попливли до Варшави, зупиняючись у портах - Грудзендз, Торунь, Влоцлавек, Плоцьк, Модлін - щоб мешканці могли віддати шану великому поляку.

У Варшаві похоронна процесія рушила з пристані до собору Святого Іоанна. Наступного дня, потягом, труну доставили до Кракова. Тут Юліуша Словацького привітали салютом з 21 гарматного пострілу. У супроводі почесної варти труну виставили на загальний огляд у Барбакані, де до світанку краків'яни та делегації, що прибули з усієї Польщі, віддавали шану поету. Була там, до речі, і делегація з Кременця.

28 червня, рано вранці, єпископ Станіслав Роспонд відслужив месу в Барбакані, після чого тіло поета супроводжували вулицями Кракова до Вавельського собору. Процесія увійшла на Вавель через Сенаторську браму. На подвір'ї Вавельського собору, яке було прикрашене гобеленами, відбулася похоронна церемонія. Юзеф Пілсудський сказав тоді: "Є люди і людські справи настільки сильні і настільки могутні, що перемагають смерть… (...) Словацький живе, бо не може померти. Здається, ніби брами безодні за ним нещільно зачинилася. Для когось вони залишаються відчиненими, щоб життя і смерть не розділилися. Здається, ніби є люди, для яких вони повинні жити довше, чиє життя триває не роками, а століттями, всупереч суті людської природи". Офіцерам, які стояли біля труни, він віддав наказ: "Від імені уряду Республіки наказую вам віднести труну Юліуша Словацького до крипти, бо він був рівний королям".

Офіцери спочатку поставили труну перед сповідальнею святого Станіслава, де архієпископ Адам Сапєга прочитав молитву, а потім труну перенесли до крипти і поставили поруч із саркофагом Адама Міцкевича. "Ilustrowany Kurier Codzienny" так описав цей момент: "На вічний сон пророка після стількох років розлуки могутнім акордом пролунали звуки дзвону "Зиґмунт", а 101 королівський постріл (…..) сповістив місту, що Вавельські склепіння прийняли на віки вічні того, хто, як добрий ворожбит, виспівав для своєї Батьківщини Воскресіння".

Джерело: Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького