31 травня 2024 року минає 32 річниця смерті Генрика ГЕРМАНОВИЧА - фотомитця світової слави.  Він працював професором Кременецького ліцею, а 1940 році був завідувачем фотолабораторії Кременецького краєзнавчого музею.

,,ПАН ГЕНРИК ГЕРМАНОВИЧ

Заочно я з паном Генриком Германовичем був знайомий з раннього дитинства. Неодноразово чув про нього від батька, розглядав разом з ним альбоми, що їх пан Генрик присилав батькові в подарунок з Кракова – особливо великий, чудово виданий альбом «Kraków», згодом були й інші, зокрема «Mazowsze», де кожне фото супроводжувалося віршем чи уривком з вірша, на жаль, не пригадую зараз, якого поета. Може, саме через те, що Германович був з дитинства заочно присутній в моєму житті, батько часто розповідав про нього і про їхні спільні історії, - може, саме тому я не розпитував його спеціально про подробиці їхнього знайомства і співпраці тих передвоєнних років. Батько казав, що був у його фотоательє ретушером, тобто в ту далеку доцифрову епоху замальовував на фотографічних відбитках різного роду дефекти: світлі крапочки від пилюки, що потрапила на плівку, білі лінії від подряпин тощо. Наскільки важливою і важкою була ця робота, я зрозумів, коли сам захопився фотографуванням і теж зіткнувся з необхідністю ретушування знімків. Напевно, батько розповідав значно більше, але з тих дитячих років не все запам’яталося; більш важливими були тоді для мене продуктові посилки, які пан Генрик і пані Емілія час від часу батькові присилали і які дуже виручали в ті вбогі напівголодні роки – кінець 50-х та початок 60-х. А десь, мабуть, на початку чи в середині 60-х пан Генрик приїхав до нас в гості. Оскільки з тих пір минуло шість десятків років, я мало що пригадую, окрім самого факту приїзду і того, як ми разом гуляли кременецькими горами. Оскільки вже тоді батько навчив мене польської мови і заохотив до читання польських книжок, Германович почав їх присилати для мене, зокрема відому польську класику – «Хрестоносці» Сенкевича, а також його ж «Трилогію», тобто «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський». Проте з часом контакти між батьком і Германовичем якось почали пригасати, і хтозна чим би усе закінчилося, якби не один випадок. Десь на початку 70-х років я випадково зустрівся з одним поляком, який мав відзняту плівку, але не мав де її проявити, а з не проявленою плівкою через кордон не пустили б. Я мав можливість його виручити, і коли він питав, як мені подякувати, попросив сконтактуватися з паном Генриком і попросити його написати листа батькові. Як не дивно, це спрацювало, і десь в середині 70-х років (здається, це був 1976-й рік) пан Генрик і пані Емілія приїхали до Кременця.

Цей приїзд я вже пригадую набагато краще. За декілька років перед тим я сам почав займатися фотографією, тож від візиту подружжя Германовичів залишилося чимало знімків, а головне – я мав змогу спілкуватися з визначним майстром художньої фотографії, і він мене багато дечому навчив. У тому, що стосується вибору сюжету, композиції, співвідношення світлого і темного на знімку та в багатьох інших питаннях поради пана Генрика залишилися актуальними й донині, хоча фототехніка від тих часів радикально помінялася.

Щоправда, деякі його поради нині було б важко виконати. Якось він мені сказав:

- Коли вибиратимешся на фотографування, бери з собою найважчу і найгроміздкішу камеру, яку маєш, з найменшою кількістю кадрів.

- А чому, пане Генрику? – запитав я.

- Бо не будеш клацати направо і наліво, - відповів Германович.

Нагадаю, що стандартна фотоплівка містила тоді 36 кадрів, а плівка до широкоформатного апарату типу «Салют» - 12. У порівнянні з сотнями доступних кадрів нинішніх цифрових апаратів це більш ніж скромно. Та й вага тодішніх «Салютів» чи «Зенітів» не йде в порівняння з вагою якого-небудь сучасного «Кенона». Проте сама ідея – не клацати бездумно, а добре продумувати кожен кадр – актуальна для кожного, хто хоче знімати щось трохи серйозніше за те, що поляки називають: Fotki dla ciotki.

Мушу сказати, що сам Германович як фотограф мав власний, особливий стиль - він дуже любив м’які фотографії, які передавали не так детальну схожість, як настрій. Для цього він застосовував різні оптичні насадки, а головне – маючи найсучаснішу для тих часів фототехніку, особисто для себе, для душі знімав німецьким апаратом Leica 1936 року виготовлення, прокоментувавши це так:

- Цю камеру невдовзі зняли з виробництва як браковану, бо її об’єктив рисував (формував зображення) дуже м’яко. А для мене це було саме те, чого я хотів…

До речі, дуже шкодую, що не зміг виконати єдине прохання, з яким до мене звернувся пан Генрик. Йому була потрібна справді доволі унікальна радянська фотокамера «Горизонт», яка, здається, не мала аналогів у світі й відрізнялася тим, що на стандартну фотоплівку знімала панорами, охоплюючи по горизонталі кут 120 градусів; її кадр був десь утричі довший за звичайний. Та на жаль, СРСР був країною всезагального дефіциту, і попри всі мої пошуки я так і не зміг знайти для пана Генрика цю камеру.

На жаль, після від’їзду Германовичів більше я пана Генрика не бачив. Він неодноразово присилав мені книжки, які багато дали в плані оволодіння мистецтвом фотографії, він кілька разів пробував запросити мене до Кракова, але за радянських часів поїхати за кордон було надзвичайно складно, особливо якщо людина працювала в інституті й мала якісь там форми допуску. А коли СРСР розвалився, коли в 1993 році я таки потрапив до Кракова, пана Генрика вже не було, а моя поїздка виявилася надзвичайно безрадісною, бо була пов’язана з втратою роботи і засобів для існування, а відтак з намаганням хоч щось заробити. Мені досі незручно і неприємно через те, що я тоді звалився на голову пані Емілії та її дочкам, і я надзвичайно вдячний за те, що вони дали мені можливість трошки заробити, а також подивитися чудове місто Краків, яке я охарактеризував би двома словами: втілена гідність.

І на завершення ще один момент, про який я просто не можу не сказати. Пані Емілія завела мене на кладовище, де похований пан Генрик, і заодно розповіла історію, пов’язану з цим похованням. Всі питання тоді вирішувала їхня старша дочка Анна, і оскільки Германович був людиною достатньо відомою, їй запропонували поховати його на так званій Alei Zasłużonych, призначеній для тодішньої еліти. Відповідь Анни гідна цитування:

- Дякую. Я волію, щоб мій батько лежав серед порядних людей.

Звичайно, я не згадаю усього, що могло б становити інтерес. Але у будь-якому разі я радий поділитися спогадами про цю дуже цікаву, розумну і талановиту людину, яка мене дуже багато чому навчила – і не тільки стосовно фотографування…".

Юрій ГАСЬКЕВИЧ. СПОГАДИ ПРО ГЕРМАНОВИЧА

Джерело: Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького